Два серця благословив коханням партизанський ліс "Черкаський Край"

Два серця благословив коханням партизанський ліс

Четвер, 10 травня 2012,

69 років тому в партизанському загоні Григорія Іващенка, який базувався в Геронимівському лісі, взяли шлюб двоє молодих людей — Василь Озеран і Марія Воронова. Розписав їх іменем радянської влади легендарний комісар, секретар Черкаського підпільного райкому партії Сергій Пальоха.

Їм обом тоді ледь виповнилося по 18 років, але в обох за плечима вже було понад два роки підпільної роботи. Василь діяв у підпільній організації Черкаського технікуму механізації та електрифікації сільського господарства (теперішній Черкаський політехнічний технікум), де він уже до початку війни закінчив два курси. Німці перетворили технікум у МТС, куди Василь влаштувався трактористом, щоб мати змогу реально шкодити ворогу. І він це разом з іншими підпільниками й робив — псуючи техніку та деталі, ховаючи в схрони обладнання. Марія стала членом комсомольсько-молодіжного підпілля в Свидівку, звідки була родом.

 


Коли для Василя перебування в Черкасах стало вже вкрай небезпечним, коли знайшлися зрадники, які оповістили німецьке командування про підпільну організацію і над її членами почалися розправи, він разом з Марією пішов до партизанів у ліс, щоб продовжувати боротьбу з фашистами.
Не знаючи, що на них чекає попереду, які шляхи в цей тривожний і суворий час вистелить їм доля, вони в перші ж дні свого перебування в загоні попросили Пальоху одружити їх. Бо своє життя одне без одного вже не уявляли.
Через 50 років відомий поет Микола Негода, теж учасник партизанського руху на Черкащині, присвятить подружжю Озеранів вірша.
«І там, де викопані шанці
Від холоду й свинцевих злив,
В штабній накуреній землянці
Пальоха вас благословив.

Палким вогнем
світились очі,
Ті, що зворушують до сліз.
Зріднили вас осінні ночі,
Пошлюбив партизанський ліс.»


Так починалася сім’я двох безмірно закоханих одне в одного молодих людей, мужніх і відданих своїй Батьківщині рядових героїв Великої Вітчизняної війни.
Це потім будуть ордени й медалі, якими відзначать їхню боротьбу як партизанів і підпільників, доблесть під час визволення Черкас і своєї землі від фашистських загарбників. Сяйво цих нагород нагадуватиме про ті далекі буремні роки, в яких було всього: прицільні артобстріли і бомбування німцями місць дислокації партизанського загону, облави, безперервні бої і рідкі години затишшя біля партизанських багать, коли, пригорнувшись одне до одного, Василь і Марія мріяли про майбутнє і вірили, що воно — спокійне, щасливе і затишне — обов’язково настане.
Але за мир на цій землі ще потрібно було воювати. У вересні 1943-го року на Черкащину висадився десант 3-ої і 5-ої повітряно-десантних бригад, які з’єдналися з партизанами. Почалося звільнення від німецько-фашистських окупантів сіл на Правобережжі — Лозівка, Єлизаветівки, Сокирного, захоплення Свидівського плацдарму, де планувалося форсування Дніпра регулярними військами 52-ої армії 2-го Українського фронту, а звідти — й подальше звільнення Черкас.
Партизанський загін Григорія Іващенка, в лавах якого воювали Василь і Марія Озерани, під час форсування Дніпра і прориву оборони німців у районі села Свидівок атакував німців з тилу — біля сіл Єлизаветівка, Будище, Свидівок і тим самим відволік частину німецьких сил на себе, давши можливість переправлятися радянським військам. А під час звільнення Черкас, діючи спільно з 294-ою стрілецькою дивізією, забезпечував правий фланг армії і одночасно контро­лював більшість доріг у південно-західній частині лісового масиву. Тоді ж було звільнено Руську Поляну, за що територіальна громада цього населеного пункту присвоїла Василю Юхимовичу Озерану, як учаснику визволення цього села, звання «Почесний громадянин села Руська Поляна».
Бої не припинялися ні на мить, ворог чинив жорстокий опір, втрати були великі з обох сторін. У цих боях Василя Озерана було поранено, а Марія отримала контузію.
Коли 14-го грудня 1943-го року Черкаси були повністю звільнені від німецько-фашистських загарбників, вони обоє ще були в медсанбаті. А вже 23-го грудня Василь Юхимович і Марія Григорівна Озерани приступили до роботи в рідному технікумі. Він — дільничним механіком і викладачем курсів трактористів, вона — секретарем-машиністкою.
Про які недоліковані рани могла йти мова, коли країна чекала допомоги у відбудові народного господарства. Фронт, населення звільнених територій потребували продовольства, а техніки й спеціалістів для посівної, яка наближалася, майже не було.
Тому на Перемогу працювали всі — діти, старики, ті, хто залишився в тилу через поранення. І кожний, як і молода сім’я Озеранів, виконував свою роботу самовіддано.
За чотири місяці колишні партизани й підпільники, які теж через поранення не пішли з військами далі на захід, зробили все можливе, щоб відновити парк сільськогосподарської техніки в МТС. Витягли з урвищ трактори та сільгоспінвентар, які самі за часів окупації туди ж і скинули. До весни все було відремонтовано, а Василь Озеран встигнув за цей час навчити тракторній справі 76 дівчат, які успішно провели першу в своєму житті посівну.
Але — без свого наставника. В березні 1943-го року Василю Озерану виповнилося 19 років і його, вже обпаленого і обстріляного війною, призвали на службу в армію.
Він повернувся додому, де на нього чекала кохана дружина, в 1946-му році. На прохання довоєнних студентів, у тому числі і його, в технікумі було відкрито 3-ій курс навчання, який Василь Озеран закінчив у 1947-му році. Це був перший післявоєнний випуск студентів Черкаського політехнічного технікуму, якому в цьому році виповнюється 90 років і який протягом усього цього часу був і залишається кузнею висококваліфікованих технічних кадрів середньої ланки.
А ще технікум, який сьогодні очолює Дмитро Галат, — це справжня школа патріотизму й високої моралі для своїх студентів. І прикладом їм у тому — як жити, працювати, любити свою країну і берегти тепло родинного вогнища — є такі люди, як Василь Юхимович та Марія Григорівна Озерани — ветерани Великої Вітчизняної війни і ветерани праці, чарівна подружня пара, яка крізь усі життєві випробування пронесла найцінніший скарб — своє кохання.
Є в технікумі музей, в якому представлені всі етапи становлення і розвитку навчального закладу. На його стендах — фотографії тих, хто був причетний до його розбудови, прославив його своїми ратними і трудовими подвигами, професійними і життєвими досягненнями, хто був і залишається прикладом для студентства різних поколінь.
Напередодні цьогорічного Дня Перемоги тут відкрито окремий стенд, присвячений ветеранам Великої Вітчизняної війни. Серед них — випускник технікуму 1947-го року Василь Юхимович Озеран та його дружина Марія Григорівна. Це Люди з великої літери, які для нинішніх студентів є взірцем мужності, громадянськості, патріотизму і моральної чистоти.
Низький уклін вам, дорогі Василю Юхимовичу і Маріє Григорівно, за ваш бойовий, трудовий і людський подвиги, за те, що це життя ви наповнили високою честю, відданістю своїй Вітчизні і любов’ю. Здоров’я вам, вашим дітям, онукам і правнукам та великого родинного щастя на довгі роки.
Наталя Віргуш