2008, № 100 Хай стелиться вам доля рушниками…

Нещодавно у технікумі відбулася дуже цікава зустріч студентів із заслуженим художником України Олександрою Теліженко, яка займається історичним дослідженням українського рушника. Вона розповіла, що історія українського рушника сягає глибокої давнини.

Сучасну, і традиційну оселю України важко уявити без рушників. Тчуть їх і вишивають ще й досі. Для краси у домі, на щастя в ньому, просто так, для душі. Узори на рушниках – то давні забуті символи: ромб з крапкою посередині – засіяна нива, горщик чи квітка – світове дерево од неба до землі, людська фігурка, немов з дитячого малюнка – знак берегині, богині хатнього вогнища. А подивіться, де висять рушники. Над вікнами і над дверима, на покуті – це обереги од усього злого, що може зайти  дім.

Рушник… Пройшовши крізь віки, він і нині символізує чистоту почуттів, глибину безмежної любові до своїх дітей, до всіх, хто не черствіє душею, він щедро простелений близьким і далеким друзям, гостям.

Український рушник… Оздоблений квітами, зірками, птахами… Він промовляє до сердець кожного з нас!

Від сивої давнини і до наших днів, в радості і в горі рушник – невід’ємна частка нашого побуту. Його можна порівняти з піснею, витканою чи вишитою нитками на полотні. Без рушника, як і без пісні, не обходиться народження, одруження і смерть людини.

Простий, скромно оздоблений рушник висить у кожній сільській хаті біля порога на кілочку. Ним витирають руки, з ним доять корову, пораються біля печі.

В різних районах України його називають по-різному: «утиральник», «утирач», «стирач» тощо. Ознакою охайності, працьовитості кожної жінки є прибрана хата, а в ній – чистий рушник напохваті.

Хлібом-сіллю зустрічали дорогих гостей. Всім, хто приходив із чистими помислами, підносили цю давню слов’янську святиню. Прийняти рушник, поцілувати хліб – символізувало злагоду, пошану до тих, хто подав їх. Гарним звичаєм було використовувати рушник при будівництві житла. Його вішали вгорі, у кутку, коли стіни були вже зведені.

Весільний рушник кожна дівчина готувала сама. Вишивала його на вечорницях довгими осінніми та зимовими вечорами. У кожній родині, де підростала дівчина, скриня мала повнитися рушниками. Їх дбайливо оберігали. Якщо дівчина сватам подавала рушники, це означало готуватися до весілля.

Кульмінацією весілля – стати на рушник. У народі кажуть: «На рушник стати – навік друга мати».

Рушники прикрашали ікони. Такі рушники називались покутник, наобразник, божничок.

Рушником накриваємо хліб на столі і паску у кошику, коли несемо її до церкви па Великдень.

Найкращий рушник вішається на видному місці.  Не було, напевно, жодної оселі в Україні, котру б вони не прикрашали, хоч би яке убоге життя судилося господарям. Гарно оздоблений рушник висів біля порога на кілку в кожній хаті, ним витирали руки і посуд, накривали діжку з тістом, спечені паляниці.

Без рушника і без пісні не обходилося народження, одруження, поховання людини. Виряджаючи чоловіків, синів у нелегкі походи, матері, дружини дарують їм рушник, аби живими і здоровими поверталися до рідної оселі: «Нехай стелиться тобі доля цим рушником».

Минають століття, та вічним є і буде український рушник. Він пройшов крізь віки, і хотілося б, щоб і надалі був він ознакою любові і незрадливості, символізував чистоту почуттів, глибину безмежної любові до своєї країни, до своїх дітей, до всіх, хто не черствіє душею, щоб щедро він стелився близьким і рідним, далеким друзям і просто добрим людям.

 

Викладач

Мамонтова І.Р.